Н
П
У
Інститут соціальної роботи та управління
Поїздка на II Міжнародний конгрес «Європейська молодь за світ без насильства»
- Деталі
- Батьківська категорія: Події
- Опубліковано: П'ятниця, 17 вересня 2010, 12:31
- Перегляди: 2393
Іноді так і хочеться запитати: «чому?», «як Бог міг допустити таку жорстокість і несправедливість?»…Іноді. Але потім життя бере своє і погане забувається… Ми рухаємося шляхом далі, далі по різнобарвному рушнику нашого життя.
Весною цього року нам (студентам Інституту соціальної роботи та управління НПУ ім. М.П. Драгоманова) запропонували поїхати восени до Польщі на II Міжнародний конгрес «Європейська молодь за світ без насильства».
Весною цього року нам (студентам Інституту соціальної роботи та управління НПУ ім. М.П. Драгоманова) запропонували поїхати восени до Польщі на II Міжнародний конгрес «Європейська молодь за світ без насильства».
Зрозуміло, ми не змогли відмовитися від прекрасної нагоди побувати в іншій країні, ознайомитися з іншою культурою, набути нові знання і познайомитися з новими друзями. Колесо завертілося: підготовка документів, візи, вивчення елементарних слів польською мовою, пошук в Інтернеті історичних місць, які просто не можна не відвідати, перебуваючи в Кракові та …очікування. Багато студентів мене зараз зрозуміє – ясне небо «не захмарював» навіть початок навчального року!!!
Настав час від’їзду... О першій годині 7 вересня наші 2 автобуси рушили у напрямку Кракова. При неможливості висидіти півтори години на парі, 20 годин в автобусі здавалися стануть «кошмаром». Але в реальності все було до веселого навпаки. Пасажири автобуса нагадували «павутиння»: всі один одного знають і якщо не безпосередньо, то через знайомих знайомих. В Кракові при поселенні ми вже всі так добре один одного знали, що були готові жити в одній кімнаті і ділитися всім.
Приємні спогади про казковий Краків залишаться в нашій пам’яті надовго, як і фотокартки. Описувати Краків складно, адже щоб зрозуміти – треба побачити це величне місто власними очима, відчути його душу…
Безпосередньо конгрес розпочався наступного дня. Зранку приїхали представники з різних країн, таких як Грузія (Тбілісі, Кутаїсі), Росія (Москва), Румунія, Словаччина, Німеччина, Італія, Чехія (Брно), Польща, Угорщина та інші.
Загалом налічувалося понад 600 учасників. Об 11.00 відбулася реєстрація учасників та організаційна зустріч. Після обіду розпочала свою діяльність асамблея, під час якої найбільше запам’ятався виступ Єлізавети. Ця жінка в своєму житті бачила багато горя, болі, смерті, несправедливості, але залишилася Людиною. Вона розповідала про те, як вижила під час Другої світової війни в антисемітській компанії третього рейху, про постійний страх смерті (лише за національність) і прагнення вижити та жити... Хочеться вклонитися мужності та витримці людей, які проходили та проходять крізь всі шляхи пекла, але залишаються людяними і вірними моралі, честі, гідності.
В п’ятницю ми вирушили в тяжку дорогу, але вона була тяжка не фізично, а морально. Ми рушили по «дорозі смерті». В красивому місті Освенцимі нацисти в 30-х роках збудували концтабір (до наших днів залишилося тільки 2: Аушвіц та Біркенау). Проходячи в бараках Аушвіца, можна було «почути» крики замордованих людей, які крізь десятиріччя закарбувалися в стінах. В Біркенау ми пройшли ходою людей, які були приречені на смерть (за віру, за країну, за те, що вони були просто інші), пройшли «дорогою смерті».
Виникає питання: чому людина повертається у болюче і трагічне минуле. Чому організатори повели молодих людей, надію майбутнього, по дорозі, з якої не було повернення…? Відповідь: «Хто не пам’ятає свого минулого – приречений пережити його ще раз!»
І коли в нас виникнуть, якісь суперечки або непорозуміння з представниками іншої нації або культури, в нашій пам’яті буде летіти «голуб миру» над «дорогою смерті», який нагадає нам, що всі ми Люди, і всі ми маємо право на життя та повагу.
Настав час від’їзду... О першій годині 7 вересня наші 2 автобуси рушили у напрямку Кракова. При неможливості висидіти півтори години на парі, 20 годин в автобусі здавалися стануть «кошмаром». Але в реальності все було до веселого навпаки. Пасажири автобуса нагадували «павутиння»: всі один одного знають і якщо не безпосередньо, то через знайомих знайомих. В Кракові при поселенні ми вже всі так добре один одного знали, що були готові жити в одній кімнаті і ділитися всім.
Приємні спогади про казковий Краків залишаться в нашій пам’яті надовго, як і фотокартки. Описувати Краків складно, адже щоб зрозуміти – треба побачити це величне місто власними очима, відчути його душу…
Безпосередньо конгрес розпочався наступного дня. Зранку приїхали представники з різних країн, таких як Грузія (Тбілісі, Кутаїсі), Росія (Москва), Румунія, Словаччина, Німеччина, Італія, Чехія (Брно), Польща, Угорщина та інші.
Загалом налічувалося понад 600 учасників. Об 11.00 відбулася реєстрація учасників та організаційна зустріч. Після обіду розпочала свою діяльність асамблея, під час якої найбільше запам’ятався виступ Єлізавети. Ця жінка в своєму житті бачила багато горя, болі, смерті, несправедливості, але залишилася Людиною. Вона розповідала про те, як вижила під час Другої світової війни в антисемітській компанії третього рейху, про постійний страх смерті (лише за національність) і прагнення вижити та жити... Хочеться вклонитися мужності та витримці людей, які проходили та проходять крізь всі шляхи пекла, але залишаються людяними і вірними моралі, честі, гідності.
В п’ятницю ми вирушили в тяжку дорогу, але вона була тяжка не фізично, а морально. Ми рушили по «дорозі смерті». В красивому місті Освенцимі нацисти в 30-х роках збудували концтабір (до наших днів залишилося тільки 2: Аушвіц та Біркенау). Проходячи в бараках Аушвіца, можна було «почути» крики замордованих людей, які крізь десятиріччя закарбувалися в стінах. В Біркенау ми пройшли ходою людей, які були приречені на смерть (за віру, за країну, за те, що вони були просто інші), пройшли «дорогою смерті».
Виникає питання: чому людина повертається у болюче і трагічне минуле. Чому організатори повели молодих людей, надію майбутнього, по дорозі, з якої не було повернення…? Відповідь: «Хто не пам’ятає свого минулого – приречений пережити його ще раз!»
І коли в нас виникнуть, якісь суперечки або непорозуміння з представниками іншої нації або культури, в нашій пам’яті буде летіти «голуб миру» над «дорогою смерті», який нагадає нам, що всі ми Люди, і всі ми маємо право на життя та повагу.
Дегтяр Лілія 5мСП